І хіба знала вона тоді, що початок стане кінцем… А кінець – новим початком на її Шляху… Н Е С К І Н Ч Е Н Н И Х В І Д К Р И Т Т І В…?
Вона стояла посеред кімнати і дивилася в нікуди.
Це нікуди відкривалося перед нею звабливим простором, який продовжував розгортатися.
Зовні вона дивилася в нікуди, насправді ж вона дивилася в себе.
“Нічого, це навіть стає цікавим,” – сказала вона вголос і попрямувала до столу. Стіл миттєво перетворився на пульт управління космічним кораблем, сидячи за яким, вона фізично відчувала, як її піднімає і кудись несе. Кудись поза вимірами доступних розуму систем.
“Це і є цей момент. Ось він і настав. Він непояснюваний, непередаваний, категорично неописуваний.” – шепотіло всередині різними голосами. “Невже це воно? – не вгамовувався розум – навіть якось банально, занадто приземлено.”
У цьому напруженому самоспогляданні вона трималася за момент, тільки за правду моменту. І за право знати, куди це її приведе цього разу. Бо стільки вже було стрибків з урвища в Niagara Falls нових дослідів, що навіть і хвилювання не було. Лише пронизуюче всередині: “Стрибай! Стрибай! Стрибай! Стрибай! Стрибай! ДавайДавайДавайДавайДавай!”. Ніби всередині неї була порожнина, від якої відбивалися звуки голосів життя навколо.
І тим не менш, щось її стримувало: хтось усередині намагався раціоналізувати, наче намацати рятівну соломинку, і водночас знав і чекав на підтвердження того, що всі ці соломинки – марні, просто міражі, що розчиняються, варто тільки простягнути до них руку. У цього когось був знайомий запах і колір. Це був колір страху і знесилення.
Чого ж вона боялася? Це вже легко намацувалося: вона боялася залишитися без підтримки через несхвалення, боялася зробити нерозумний вибір, і то були не її думки, бо поки вони летіли, чи точніше їхали давно кимось протоптаними рейками, вона відчувала, що ці думки – не її – залітні.
Вона боялася невідомості, яка дихала вже їй в обличчя. Усе вже було вирішено. І по суті, нічого було вирішувати. Все вже відбувалося і так.
Знову ж таки, тим не менш, було і зовсім нове відчуття. Так близько і з такими широко розкритими очима вона ще ніколи не підходила до обриву. “Справді, правду кажуть, – промайнуло в неї в голові, – що колись це настане: ти зрозумієш, що це кінець. Це і буде початок.”
Було дуже дивно чітко бачити, що це кінець, і зовсім не бачити, але ЗНАТИ, що це початок.
Не бійтеся боятися і не бійтеся дивитися в очі страху невідомого.