Що відбувається в ситуації, коли ми змушені залишатися тривалий час у закритому просторі з іншими?
Ми часто з подивом виявляємо щось, що довго “не помічали” в цьому іншому, цих інших і в собі. “Через іншого”, у взаємодії ми можемо відкривати Себе. Але це трапляється, якщо тільки ми не склеїлися зі стереотипним поглядом на те, “яким моє життя має бути або яким я маю бути, але чомусь не можу”.
Інакше, якщо ми не знаємо, як я влаштований і на що у своєму тілі мені спиратися, ми спираємося на розум, на думки та концепції, часто навіть не наші, не знаючи, чому чи кому довіряти. Останнім часом життя дедалі частіше показує, що ніхто напевно не знає, що і як правильно для всіх. Тому що всі ми – унікальні, і все абсолютно по-різному працює в кожному випадку.
Однак, коли ми живемо з розуму, спираючись на те, “як в інших”, ми стаємо керованими стереотипними догмами, втрачаємо зв’язок з опорою в собі, яка в кожного різна. Так, “хмари думок, гнані вітрами мотивів, проливаються дощем слів” (Вигодський), і взаємодія з іншими швидко перетворюється на нерозуміння, взаємні звинувачення і претензії.
У підсумку, життя і спілкування перетворюється на війну думок, наприклад, носити маски чи ні, де носити, радіти карантину чи ні, сповільнюватися чи ні.
І прикол тут у тому, що:
1) немає однієї правильної відповіді для всіх і на кожен момент,
2) усе це вчить нас, що ніхто не знає, як це – бути Тобою, тож треба навчитися спиратися на Себе, на вмонтовані в тіло інструменти, щоб бути в правильному місці в правильний час із правильними людьми.
І тоді взаємодія з ними буде тим, що нас розвиває і знову і знову повертає до Себе. Знання своєї природи полегшує життя, тому що звільняє від усього непотрібного, від усього, що не слугує розквіту того, який ти вже є, а веде від себе і приносить страждання.